Марія Матіос присвячує пам’яті свого єдиного сина Назарія та «всіх синів, кого не дочекалися їхні матері, а також бездонній силі материнської любові і страждання». П’ять прозових текстів («Мама Марія», «Мама Веронця», Мама Михайлина», «Мама Сидонія», «Мама Мамая») та один поетичний («Пієта») власне й складають драму на шість дій. Адже саме так визначає жанрову приналежність цієї унікальної як за змістом, так і за формою книги її авторка.

Започатковуючи цю «драму на шість дій» новелою «Мама Марія», письменниця звертається до пам’яті про сина, ділиться з читачем найсокровеннішим. Це власне монолог матері, космос неземного болю, діалог із пам’яттю, всесвітом, тишею. Адже горе матері, попри усвідомлення втрати сина, не може канути в небуття, воно щомиттєве: «І насправді я не плачу. То мої сльози без дозволу витікають із мене – і я забула, як їх спинити… може, вони хочуть поповнити запаси води на земній суші, а потім хтось їх опріснить, щоб була хоч якась користь із цих солених сліз, яким нема ні ліку, ні стриму, але є пояснення». Принагідно читач може також масштабувати сприймання тексту, скориставшись розміщеним QR-кодом, аби переглянути відео з малої батьківщини Марії Матіос із музикою її сина Назарія.

Водночас «МАМИ» - це й збірний образ матері, яка контексті судженого часу приречена на трагічну розв’язку у сюжетах життєписів синів. Як і Марія з «Мами Марії» , так і Веронця не перша і не остання, хто топить своє горе в сльозах» (новела «Мама Веронця», датована 2015 роком). Ця жінка втратила сина під час чергової війни, яку розпочала росія проти України вже в ХХІ сторіччі, та триває досі й поки що без перспективи на завершення впродовж найближчих років. Тож і ці смертоносні жнива - як трагічна естафета. Про це нагадує Веронці її односельчанка, старенька самітниця Михайлина: «Ти втратила сина на цій войні, а я втратила ще на тій, що була по великій у світі войні. Ні цю, ні ту войну убійники людських дітей не признали по-людськи войною… Бойня то, а не АТО. Що давня бойня в лісі - що ця. Однакові полювальники на людину. І нікому нікого не жаль». І до згорьованої жінки, засліпленої суто своєю бідою, наче повертається інший зір - моральний. Вона, досі бачачи в Михайлині «божу кульбабку у вицвілій блюзці», яка «ходить собі селом» й нікому не заважає, раптом, наче прозрівши, подумки запитує себе: «А що в старій голові носить – кому яке діло та й кому то інтересно?» А відтак, по-філософськи осягаючи сутність сьогодення з процесами відчуження, позачасся за земного буття, резюмує: «Кожен щось носить. Такий час, що ні на що нема в людей часу».

Зрештою, це розуміння людини виходить і за межі епохи. Воно, максималістськи-чесне, до певної міри універсальне. «Люди фальшиві. Люблять смакувати чуже, побріхувати поза очі, а потім придобрюватися при зустрічі», - вважає Веронця. За таких обставин майже неминучим стає замикання в собі, всамітнення. Тож Михайлина радить Веронці: «Не голоси так тяжко на людях. Подумають, що хочеш жалости до себе. Тепер усі жалости хочуть. А ти ж не жа-а-алости хочеш. Ти вже й так виплакала очі до дна». Марія Матіос наче довіряє і свій світ своїм персонажам, не відволікаючись на дидактичні пасажі, розлогі пейзажні картини, пошуки-вигадування гепі-ендів. Обидві трагедії сповна виявляються у лаконічно-стриманих діалогах, згідно з жанровою спільною рисою книги – драми на шість дій.

У цьому ж концепті – й новела «Мама Михайлина», екскурс у долю українки впродовж 1952 - 2015 років. Однак тут письменниця розкриває сутність страдниці з найболючішими перипетіями долі передовсім у внутрішніх монологах. Бачачи свого вбитого сина-повстанця, не може про це сказати ворогу та його лакузам із місцевих мешканців, адже «вона давно затямила: якщо сільські мами впізнавали своїх замордованих дітей, при впізнанні – нелюди гірше яструбів збиткувалися над мертвими, не щадячи материнських очей… а після того вже ніхто й ніколи не знав, де їхні могилки з розчиненими негашеним вапном кістками… далі двоногі звірі пакували цілі фамілії в телячі вагони – і слід за людьми простигав навіки». Тіло вбитого вкинуть у могильник для худоби. На це місце ходитиме до останніх своїх днів Михайлина, молячись за душу сина. Вона «дихати – дихає. Робити – робить, коли годна. Другим помагає, що може. Лиш ніколи не плаче. І обходиться без серця. Ото й Вероніці так радить». Однак, Михайлина не прощає своїм односельцям, «стрибкам» (членам «истребительного батальйона»), які допомагали російським окупантам знищувати патріотів-українців. Навіть годинник, який байдуже фіксує часоплин, не витримує. І письменниця відтворює стан Михайлини у містично-промовистому епізоді, коли в тої «серце пару раз тенькне – і знов стане. Так у хаті тенькав до вчора перестарілий дзиґарок на стіні – а вчора раптово під вечір обірвався в ньому маятник, що так схожий на висолоплений людський язик… Дзиґарок уже вчора знав, а вона не здогадалася, що її чекає зранку».

Та наймасштабніший у книзі «МАМИ» - все-таки текст «Мама Сидонія» (за багатьма ознаками - це фактично психологічний роман). У центрі оповіді від першої особи - доля Сидонії Вакулюк, старшої медсестри, яку лікар називає по батькові Хризантемівною, наче підсвідомо асоціюючи з квіткою осінньої печалі. Вона, іноді захищаючись різкуватим словом, торує свій земний шлях, усвідомлюючи, що «так і не зазнала в житті справжньої любові… Та хіба багато її ровесниць можуть похвалитися багатством любові? Любов – дефіцит не менший, ніж здоров’я. Ні одного, ні другого не купиш, навіть коли маєш надлишок грошей… Інші її ровесниці – з такими самими, як вона, долями – ще пробували шукати смаку поміж чоловіками. Декому вдавалося. Більшості – ні. Ну, вона ж не якась зелепуга, що буде по барах (чи де там ще) шукати собі чоловіка такого, як треба. Ото й заспокоїлася… Відвернуло геть від чоловічого духу. У сина дбала. В роботу. Може, невістки доброї дочекається. Та що там доброї. Яка буде – таку прийме». Але новітня війна, яку розпочала росія 2014 року, вносить свої суворі корективи. Віталій, син Сидонії, йде на фронт добровольцем і гине. Після порівнянь ДНК виявиться, що він похований на Краснопільському цвинтарі у Дніпрі.

Горе спонукає Сидонію знайти в собі сили, аби жити. Вона пояснює співчувальницям: «А як не знаєте, то я вам скажу: сльози – також молитва. Сльози доходять до Бога, коли вже немає сил на молитву словами». На відміну від Веронці, Сидонія не лише топить свого горе у сльозах. Вона, людина надзвичайної сили волі, свою невпокорену невсипущу енергію (попри два інфаркти) рішуче спрямовує на діяння. Смерть сина стає ще одним моментом істини, коли спалені мости для відступу, коли вже немає страху. Про це жінка відверто, без запобігання каже головному лікареві, якому залишається завше вдячною: «А я й не мала коли боятися. Самі знаєте! Якбисьте не спасли мене від смерти, я й одного дня не лишилася б у цьому дурному селі з цими дурними людьми, що за комуняками дотепер побиваються та клоуна в президенти вибрали. Отак. Та вже як Бог дав мені на життя, то я без брехні хочу дожити вік… А мені вже нічого не страшно».

Маючи вільну хвилину, Сидонія вишиває рушники. Тоді «їй здається, що так вона переливає своє тепло спочатку в шиття, далі воно переливається з рушника на хрест, а з хреста тепло іде в землю, аж до Вітальчика і до тих, до кого, може, ніхто ніколи не прийде…». І цими рушниками заквітчувала пам’ятні знаки загиблих синових побратимів, які похоронені на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. «Тут кожен мій», - відповіла вона, обв’язуючи рушником хрест, на запитання незнайомої: «Ваш?» Спиняючись біля могил, вона дослухається до голосу своєї душі, подумки (уособлюючи й інших матерів) спілкується з синами України, які заради життя Вітчизни віддали власні життя. Тож «Сидонія говорить з ними, як їй виходить. Деколи з мертвими говорити легше, як із живими. Мертві уміють мовчати… Не перебивають думки. Не уточнюють непотрібного. Лиш навіюють тугу і смуток».

Напевне, і це співстраждання за всіх українок-матерів, які втратили своїх синів, стає одним із головних факторів неочікуваного вчинку Сидонії. Вона вирішує «не рушати Вітальчиків хрест і рушати могилу». «Я не хочу, щоб мою дитину після смерті недобрі язики носили по зубах, щоб рахували пільги і мої гроші, щоб розказували, добре він зробив чи недобре, коли пішов воювати. А задля чого пішов? А може, то не він там і експертизу дали будь- яку? А чого труну не відкривали… а чого… а чого… ви знаєте, що я не люблю, коли мене жаліють. А то ж люди, коли говорять – то одні жаліють, а другі й не дуже – просто обговорюють та сіль на рану сиплять або від твердості серця, або від своєї дурості, - роздумує Сидонія. - Краще Вітальчик хай покоїться з миром там, де є, і з такими самими, як він».

Ця жінка уникає, здавалося б, фатуму самообману, коли, всупереч реаліям, з телевізійних скриньок навішують землякам популістську прискорено-переможну локшину. Вона чесно каже собі, що «кінця-краю не видно цій війні». При цьому Сидонія не опускає рук, у міру своїх сил і як висококваліфікована медсестра, і як духовна матір намагається допомогти тим бійцям, кого травмувала війна. Вона працевлаштовується у «Гераклі» - реабілітаційному центрі психологічної допомоги хворим з ПТСР (посттравматичним стресовим розладом). І стає не лише тією, якій вірять, довіряють, звіряються хворі, а й берегинею для самої лікарки Ілони Леонідівни, допомагаючи їй позбулася страху перед пацієнтами. Водночас вона, живучи вродженою та набутою мудрістю, як не нагнітає, так і не спрощує ситуації. «Нічна хаща світліша, ніж людське серце», - афористично промовляє про себе, розмірковуючи про долі хворих хлопців, зокрема Ігоря-«Філософа». Водночас там, у палаті, де п’ятеро колишніх солдатів досі залишаються у полоні нещадно-вбивчої війни, ця жінка торує шлях і до самої себе. І «поки Сидоня разом з хлопцями чекає Ілону, в голові плететься все оте з минулого», їй відкривається недоступна для «вершителів доль» істина, «і вона розуміє, що минуле нікого не відпускає від себе, лиш повторюється в сьогоднішньому – просто в інших формах і варіаціях». Та дійсність опонує цим думкам матері, яка, втративши свого сина, хоче допомогти знайти шлях порятунку живим синам інших жінок, тим солдатам, яких навіть у цивільному статусі продовжує вбивати війна. На фоні сліз болю й втрат з телеекрану «люди іржуть від сміху». Сидонія (а разом із нею й авторка та кожна притомна людина) сумно подивовується: «Один канал ввімкне – «Комічний квартал», на другий перемкне – ті самі. Ну з кожної дірки лізуть…Безпардонні кривляки показують пальцями на все і всіх, коли сумне стає смішним, трагічне – другорядним, а болюче – потворним… Для цих нема ніякого встиду і сорому… Як ви смієте сміятися з того, над чим люди зазвичай ридають?». Не сприймаючи цю політичну патологію, вона (хай на інтуїтивному рівні) відчуває, що такий телетеатр абсурду – свідоме чи несвідоме підігравання споконвічній стратегії ворога щодо українців та України. Підтримуючи синових побратимів спокійним, врівноваженим, зігрітим материнською добротою словом, виконує свою моральну місію. Сидонії це вдається і тому, що їй довіряють відповідно до аксіоми-зізнання «Шибеника», що «солдат на війні згадує і кличе тільки Бога і маму, і більше нікого». Також ця жінка уже «знає, що у всіх ветеранів усіх воєн однакова біда і приблизно однакові спогади, які не дають спокійно жити і спати, хіба з більш моторошними варіаціями. І знає, що їм треба допомагати. Не жалістю, не жартами – а розумінням і терпінням. А де треба – докторами».

Марія Матіос у «Мамі Сидонії» по-своєму, в контексті вже сучасної російсько-української війни акцентує увагу на факторі, який не могла й раніше оминути як українська, так і світова белетристика. Пригадаймо хрестоматійні приклади, де ця проблема сконцентрована навіть у назві (як «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінгвея, «Людина і зброя» Олеся Гончара), акцентована на екзистенційній сутності (як «Час жити і час помирати» Еріха Марії Ремарка, «Дума про невмирущого» Павла Загребельного). Ця візія письменниці – і в максимі Ігоря-«Філософа» з «Мами Сидонії», складової частини книги «МАМИ»: «Людина зі зброєю – вже не та, що без неї. Це інша людина. На жаль, нас дуже жорстоко наздоганяє фатум нашого власного вибору».

Та все-таки визначальна проблематика вище згаданого прозового полотна спроєктована на шляхах матерів-українок. Марія Матіос не пропонує читачеві райдужну перспективу прийдешнього Сидонії Вакулюк, яка після закриття реабілітаційного центру (під приводом карантину внаслідок пандемії ковіду) повертається до свого села. Адже доля несподівано вносить нові корективи в її очікування та плани. Сидонія дізнається, що має внучку, і їй доведеться опікуватися Іринкою, яку залишає рідна матір. Тож попереду у цієї жінки, якій доведеться бути і бабусею, й матір’ю для позашлюбної дитини сина, - нелегкі виклики й нові надії.

Сповнена зворушливою теплотою з нотками гумору новела «Мама Мамая» - завершальний прозовий текст книги Марії Матіос. Проблема жіночої самотності, нереалізованого материнства актуалізується у долях двох стареньких подруг. А загадковий «титул» героїні оповіді зумовлений каламбуром-грою слів: «Баба Їленка, ще як була молодшою, на розпитування, коли вже нарешті вийде заміж або хоча би народить дитинку, гострила язиком: «Мама я. Мама! Ондечки якого файного кота замість чоловіка і дитини маю. Так що мама я»… Так і прозвали в селі бабу Їленку мамою Мамая». Тож персонажем тексту, разом із бабою Їленкою та бабою Васюткою, виступає кіт. «Людино, таже просила тебе не валандатися де попало»,= йому адресується докір на фоні обезлюднення, відсутності сусідів і рідні.

Та емоційний і філософський підсумок книги «МАМИ» - вірш «Пієта», що навіть назвою асоціюється з вершинною скорботою, оплакуванням Богоматір’ю знятого з хреста свого Сина Ісуса Христа. Цей надземний біль, що наче скам’янів у мармуровій скульптурі Мікеланджело Буонарроті, що воскрешає навіть найбайдужіші серця в українській церковній пісні «Скорботна Мати», спроєктовується Марією Матіос і на долю кожної матері, якій судилося втратити сина:

Коли зустрічаю жінку у траурній хустці

хочу перекрити собою дорогу

Щоб ані душа не заважала їй…

Не лізьте їй у душу

Стуліть свої писки

Вступіть мовчки дорогу

Дайте побути їй зі своїм горем

наодинці

як зі своїм сином…

Скорбота матері безмежна…

Вона поза часом і осудом…

Проте всі сенси «МАМ» Марії Матіос не визначаються суто скорботним болем. Ця драма на шість дій водночас – і як духовне чистилище для всіх, хто не втратив сили усвідомити, що навіть найболючіша правда – не вбивча, а рятівна. Як, зрештою, більшість написаного Марією Матіос.

Звісно ж, у кожного, хто не розминувся з її художнім світом, - своє прочитання. Коли я колись ділився світлої пам’яті Мойсеєві Фішбейну своїм захопленням від «Солодкої Дарусі» («Троякої ружі»), він, терпляче вислухавши, сказав, що, вочевидь, у Марії Матіос найсильніша «Нація. Одкровення». А ще порівняно нещодавно звучали категоричні твердження, що її книга книг, яка виходить за національні рамки, - «Букова земля». Та якою б не була персональна правда, універсальна полягає у тому, що все, написане Марією Матіос, - свідчення унікального письменницького таланту. Невипадково, її знакові книги (зокрема й «МАМИ») побачили світ у видавництві Івана Малковича, який володіє чуттям істинного, життєдайного слова. Тим паче коли нині, за умов воєнного часу, вже не сумніваєшся, що, як зазначається ще у вище згаданій «Буковій землі», «не існує жодної історичної справедливості щодо жодного народу, тим щобільше, який б’ється за своє «я» в історії».